Чому я мовчала чотири роки?

Тривалий час я нічого не публікувала, і в багатьох людей виникали запитання, де я зникла й що зі мною сталося. Ну, насамперед, я переїхала в Сполучені штати й проживаю тут уже три роки. Думала, що мені робити зі своїм YouTube-каналом, адже тут майже 20 тисяч підписників — немала аудиторія, перед якою я маю певну відповідальність. Ще рік тому в мене був такий стан, що взагалі не хотілося повертатися в медіа й не було бажання нікому нічого говорити. Сьогодні так багато різних голосів! А мені хотілося просто помовчати…

Узагалі цей період мовчання тривав досить довго. Поки я не зустріла свого теперішнього співведучого, який сказав: «Лізо, давай будемо створювати медіа!» І я подумала: хоча ефір заповнений інформацією, мабуть, не так багато контенту, який справді може збудувати віру. І вирішила говорити. Тому сьогодні моє служіння більшою мірою пов’язане з каналом LOGOS MEDIA. А на особистому каналі хочу викладати відео про власне життя — із чим я боролася і борюся. Можливо, у моїй історії хтось побачить себе, можливо, вона зможе для когось бути корисною, надихнути.

Отже, я Ліза. Народилася в багатодітній сім’ї, у мене семеро братів і три сестри. Я дуже вдячна за батьків, які дали мені життя й навчили любити Бога — а це найголовніше. Пам’ятаю підліткові роки — складний вік, коли ти стикаєшся зі своїми комплексами. Порівнюючи себе з іншими, я почувалася нездарою, здавалося, що в мене немає жодних талантів. На уроках часто витала у своїх думках. Не те, щоб наука мені важко давалася, просто важко було зосередитися. Коли слухала вчительку, більше звертала увагу не на те, що вона говорить, а на те, як говорить. У старших класах дуже любила книги, могла до самого ранку читати якийсь любовний роман. У той період усвідомила, що пора зробити важливий крок у житті — визначитися, яким шляхом іти, яку професію здобути.

Одного разу до моїх рук потрапила книга «Полум’яне серце» Джона Бівера. Божий Дух дуже торкнувся мене через неї. Пам’ятаю, що читала її вночі, як усі спали. І коли схилила коліна, відчула явну Божу присутність у своєму житті, що я Йому не байдужа. Напевно, саме відтоді розпочався мій шлях із Богом. Щовечора приходила на побачення з Ним — розповідала, як у мене справи, радилася, що робити. І від цього ставало легше. Бог був моїм надійним Другом. Просила, щоб Він відкрив, куди мені рухатися. Я зовсім не знала себе. Були думки навчатися на перукаря або діловода. І ось я закінчую школу, складаю ЗНО з непоганими результатами. Подаю документи у два навчальні заклади — і не проходжу ні на перукарство, ні на документознавство. Думала: що відбувається? Що ж робити? Може, я щось не те Богу сказала?

Тоді з’явилася можливість піти навчатися на диригента хору. Оскільки я мала музичний слух, то зі вступом проблем не було. Навчання тривало два роки. Коли мені виповнилося 18, саме розпочалася війна на сході України. Тато часто вмикав новини по радіо. Мені дуже подобалося слухати й вивчати інтонації дикторів. Якось я виписала собі текст новин, вивчила його напам’ять та інколи жартома начитувала друзям, наслідуючи манеру ведучих. Мені казали: «Лізо, у тебе талант!» Десь у глибині душі я мріяла про телебачення, але думала, що це не для мене — це для більш розумних, освічених, які вміють швидко формулювати думки. А я такою не була. Я була дуже тихою та сором’язливою.

Якось ми гуляли з друзями, і я вчергове виконала перед ними знайому начитку новин. Один із хлопців зняв це на телефон і показав своєму татові. А той надіслав цей запис моєму майбутньому директору зі словами: «Бери цю дівчину на роботу!» Я ж про це не знала й далі планувала стати перукарем. Раптом — дзвінок: мене запрошують у місію «Добрий самарянин» працювати журналісткою. При тому, що я за все життя не написала жодної статті! Навіть твори писати в школі страшенно не любила. Не знаю, як я погодилася. Думала: а, спробую! Мені здається, якби тоді мені нинішній розум, то відмовилася б. Перші статті, які я писала в місійну газету, були для мене мукою. Не було чату GPT, щоб допоміг! Я розуміла, що це не моє, сама собі не подобалася й планувала покинути цю роботу.

Був момент, я сиділа на місіонерській конференції й подумки запитувала в Бога: «Боже, чому я? Чому я тут? Знаю дівчат, які на це вчилися, мають здібності, роблять це дуже добре. А я не вмію!» І Бог промовив до мого серця через одну з проповідей: «Я не шукаю здібних людей. Я шукаю вірних і роблю їх здібними!» Тоді я відповіла: «Добре, Боже, спробуємо!» Десь через пів року з’явилася можливість співпраці з місцевим телеканалом, де ми створювали передачі про політику. А згодом мені прийшло чітке бачення: потрібно створювати програми для християнської молоді! Приміщення для студії на місії було. Але ж потрібні команда, фінанси, техніка… Я просто відкрила блокнот, написала список потрібного й стала за це молитися. Усього за три місяці все з’явилося! Так ми почали робити програму «Голос, що кличе».

Не знаю, як мені вдавалося писати сценарії, запитання для гостей… Тільки завдяки Господу! Звісно, була й критика, мовляв: як вона може це робити без відповідної освіти? Хоч це й здавалося недосяжним, я дуже мріяла вчитися на каналі «1+1». Але згодом Бог неймовірним чином здійснив цю мрію — із 300 заяв абітурієнтів, поданих на канал, відібрали 30, і я була серед них. Також знайшлися спонсори, які заплатили за навчання. Під час цих курсів зі здивуванням ловила себе на думці: не розумію звідки, але я це все знаю! Звісно, я взяла там корисні уроки. Але навіть не з погляду створення контенту, а стосовно свого покликання — що я насправді хочу робити. Зрозуміла, що світське телебачення — не для мене. Власне, це саме мені сказав і один із тамтешніх викладачів, бачачи мої внутрішні переконання. Тепер, знаючи зсередини, як створюються новини, я майже не дивлюся новин. І вважаю, що небагато від цього втрачаю.

Отож, «Голос, що кличе» набирав обертів. Ми створювали багато різноманітного контенту — свідчення, інтерв’ю зі служителями… Що ж сталося потім? Чому я залишила програму? Моє життя було дуже насиченим. Підготовка щотижневих випусків, дитячих передач, молодіжних брейн-рингів. Проведення авторського курсу для дівчат із постійним супроводом учасниць. Спів у гурті «Секунди», який часто кудись їздив. У якийсь момент я відчула, що щось іде не так. Не розуміла, чому, але втратила радість у житті. Ніби ж служила Богові, віддавала себе... Але не раз вечорами плакала, не розуміючи, що зі мною відбувається. Я відчувала втому, але не фізичну.

Якось перед сном я за звичкою хотіла ввімкнути якусь проповідь — і натрапила на відео Сергія Вітюкова «Внутрішній світ людини». Це був курс із 60 частин. І прийшла чітка думка: тобі потрібно це прослухати. Але коли? У мене зовсім немає часу! Стала потроху слухати в дорозі. У той період я зрозуміла, що вичерпала себе на проєкті, що потрібні зміни. Визріло рішення залишити «Голос, що кличе», змінити місце проживання. Отримала чимало пропозицій, зокрема з Луцька. І вже мала їхати туди на роботу.

Якось на світанку я вийшла на вулицю й стала молитися: «Боже, якщо я зараз поїду до Луцька — і моє служіння нікого не буде змінювати, то не хочу… Не хочу просто збирати лайки, коментарі…» Минуло буквально кілька днів, і раптом мені пише Сергій Вітюков: «Якщо хочеш, ми можемо поспілкуватися». Це було великим здивуванням для мене. Звісно, він не знав, що я тоді слухала його курс. Ми зідзвонилися, і він каже: «Я випадково побачив твоє фото в соцмережах і подумав: ця молода дівчина така активна, але вона так довго не витримає. Божий Дух торкнувся мого серця й сказав: послужи їй!» І продовжує: «Лізо, ти вигоріла, ти більше так не можеш! Ти протягнеш ще максимум рік-півтора, і прийдеш до ще гіршого стану».

Це змусило мене зупинитися й серйозно замислитися. Я ж усе життя чула з-за кафедри: «Служи Богові до кінця!» А тут служитель світового рівня каже: «Не йди в служіння, тобі треба послужити власній душі». Спершу — це стан шоку: як так? Я стала шукати Божої волі й прислухатися до свого серця. І відчула в серці величезне бажання залишити сцену й поїхати в село. Стала шукати відповіді в Біблії — і натрапила на уривок, де говориться про «самітні місця». Поїхали з нашим гуртом у місіонерську поїздку. Після молитви в одній церкві мене кличе до себе служитель і каже: «Ти стоїш перед вибором і думаєш, куди йти. Але те, що в серці — воно від Бога!»

А в серці було — повернутися додому, в село.

Так я залишила багатьох людей в нерозумінні: «Куди ти йдеш? Чому ти йдеш?» Просто усвідомила, що мені потрібне перезавантаження. На той момент стосунки з Богом були, але вони стали досить формальними: «Дай, поможи…» Я не мала сокровенних розмов. Щороку перечитувала Біблію, але це було швидше «для галочки», ніж для того, щоб отримати особисте відкриття. І коли я переконалася, що це справді Божа воля, переїзд став для мене дуже простим рішенням. Дев’ять місяців я прожила в селі, відновлювалася душею, проходила навчання з душеопікунства, чим могла, допомагала в місцевій церкві.

Коли почалася повномасштабна війна, як і багато інших людей, я була в замішанні — що робити? Спершу не хотіла нікуди їхати. Відверто кажучи, Америка мене ніколи не приваблювала. Але зрештою відчула, що потрібно рухатись далі. Двічі не склалася поїздка у Вашингтон, куди мене кликали родичі, друзі. А натомість — склалася на Аляску. І це мегаособливий період у житті — коли були тільки я і Бог. Час внутрішнього наповнення — я читала, читала і читала Біблію з великою спрагою.

Підсумовуючи, хочу сказати: Богові не байдуже життя жодної людини. У Нього є ідеальний план. Відшукай Його. Тільки відшукавши Бога, ти знайдеш себе. Він поведе тебе дорогою, про яку ти навіть не думаєш. «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр.29:11). Коли ти робиш Божу справу й знаєш, що за тобою стоїть Бог, це дає таке відчуття внутрішнього щастя, із яким ніщо у світі не зрівняється. Звісно, завжди є труднощі, виклики. Мені нічого в житті не давалося легко. Хоча за вершиною айсберга ніхто не бачив моєї внутрішньої боротьби.

Минуло вже 10 років відтоді, як я стала служити в медіасфері. І тепер можу сказати, що для Бога важливіше не наше служіння, а ми самі. Служіння — це вже наслідок наших стосунків із Богом. Я отримала багато уроків і дуже сподіваюся, що надалі зможу бути продуктивною в служінні. А цим свідченням просто хочу підбадьорити вас. Якщо не знаєте, яку дорогу в житті обрати, просто запитайте в Бога — і Він спрямує вас. Головне — ідіть за Ним. Так, дорога терниста й вузька. Але на ній ви бачитимете Божу славу!

Єлизавета КОРНІЙЧУК

Благовісник, 4,2025